«Ми – маленька команда з Ірпеня, яка на світовому рівні показала такі результати, які Україна не показувала понад 10 років» – засновники танцювального клубу «Адажіо»

Вони полюбили танці з першого па, а один одного далеко не з першого погляду. Вони не могли впустити Ірпінь у своє серце, а тепер з великою любов’ю прославляють на весь світ. Вони не хотіли вчитися у Податковому університеті, а тепер з вдячністю викладають для студентів.

Вони були впевнені, що зможуть гідно представити Україну на міжнародній арені, але у них ніхто не вірив. Вони їхали на світові чемпіонати  на «голому ентузіазмі» і показали результати, які Україна не показувала понад 10 років.

Їхній шлях – це шлях суцільних протиріч та спроб і помилок, шлях, де мало підтримки і багато випробувань, але як люблять повторювати Віталій Салямон та Катерина Салямон-Міхєєва – «дорогу осилит идущий». І таки так – осили і підкорили та увійшли до 10-ки найкращих танцювальних колективів світу.

Редакція «Ірпінського Вісника» поспілкувалася із засновниками танцювально-спортивного клубу «Адажіо» та розпитала про світову історію успіху одного українського колективу із невеличкого Ірпеня.

Як танці з’явилися у вашому житті? Це була любов з першого па? Чи багато води утекло перш, ніж ви зрозуміли, що це на все життя?

Катерина: У нас з Віталієм радикально різні історії.

У мене точно любов! Бо як тільки я почала усвідомлювати себе, як особистість, відразу зрозуміла, що хочу танцювати. Уже з 2-3 років не відходила від телевізора і дивилася балетні вистави. Мене дуже зачаровували балерини і, відповідно, я дуже просила батьків віддати мене на танці, але мама багато працювала і часу мене туди водити не було. Та через деякий час, коли мені було 5 років, ми таки добралися до танцювальної студії, але мене не взяли. Мотивували це тим, що я можу вирости товстенькою дівчинкою для балету. Хоч я і була худенькою, у мене були пухкенькі щічки. Такі, до речі, зараз і у нашого сина (сміється). Тобто, з першого разу у мене не вийшло потрапити у світ танців.

Коли мені виповнилося 8 років ми з родиною переїхали до Києва. Мама вже не була так зайнята кар’єрою і мала час водити мене на танці. Але й на цей раз не склалося з балетом, бо до нього треба було далеченько їздити, тому, мене віддали на бальні танці, які знаходилися недалеко від дому. Мама пояснила мені, що бальні танці – це теж балет, наголосила, що навіть початок слів однаковий, і ось я рік займалася, не розуміючи, що мене обманюють (сміється).

8 років – це достатньо пізно для танців, але я дуже старалася, щоб не зрадити свою мрію. І саме завдяки старанням, у мені побачили потенціал і уже через рік занять поставили у пару з професійним партнером.

Віталій: У мене з танцями все відбулося так. Після аварії на Чорнобильській АЕС, мій тато отримав роботу ліквідатора, а коли добудували місто Славутич – квартиру. Тоді ми з мамою та сестрою переїхали з Вінницької області жити у нове місто. Воно було поділене на квартали, які називалися на честь союзних республік, архітектори й будівельники з яких приїхали будувати місто. Квартали були оформлені у відповідному стилі та традиціях і кожний з них мав фізкультурно-оздоровчий комплекс. Ми жили у «Київському» і у нашому викладали бальні танці, тому, у 5 років я потрапив на танці. Все просто.

У моїх стосунках із танцями були перерви, наприклад, коли не складалося з партнеркою. Бувало й таке, що «закидував» цю справу, бо не подобався новий тренер. Мені було 7 років і я боявся дядька з палкою в руках. А у нього саме така методика виховання, що поробиш. Ось тоді я не надовго закинув. А потім на танці почала ходити моя сестра, яка на 2,5 роки молодша. Оскільки, у нашому спорті без пари ніяк – довелося її рятувати. Так ми і протанцювали разом у парі 15 років, а танці з того часу у моєму житті присутні завжди.

Хочу наперед відповісти на відому фразу «мужики не танцуют». Звичайно, були насмішки з цього приводу, що мов танці – це не чоловіча справа, але я сприймав їх нормально і були ці насмішко недовго. Пропали після того, як з’явилися перші результати і досягнення, а за ними з’явилося визнання. Бо коли тебе на шкільних заходах оголошують, як переможця Кубку України чи Чемпіонату України, то, відповідно, всі претензії зникають. Я спілкувався і дружив з багатьма дітьми, в усіх нас були різні інтереси, але справжні мої друзі були саме у танцювальному колективі. Вони якраз і розуміли, що танці – це не так легко, як здається, а досягнути якихось вершин можна завдяки наполегливій роботі.

Як доля привела вас в Ірпінь та Податковий університет?

Катерина: В Ірпінь та в університет я потрапила випадково.

Це були 90-ті роки. Важкі роки, коли батьки могли не отримувати зарплатню взагалі. Тому ми з партнером виступали на різних заходах, де за виступи платили гроші, які ми потім вкладали у свій розвиток, бо брати уроки танців – недешево. І нас з партнером запросили виступати на ювілейному концерті «Гала Радіо», де був присутній покійний ректор Податкового університету Петро Мельник. Після виступу він підійшов до нас і запросив до університету. Ректор розповів, що у виші функціонує культурно-мистецький центр «Сузір’я», який має дуже потужну народну базу танців, але не має сильної бальної школи. На той момент я танцювала з партнером набагато старшим за себе. Він якраз закінчував технікум, де вчився не дуже добре і очевидно, що його чекала армія. Тож потрапити в університет завдяки танцям – для нього було рятівним колом. А я на той момент ще й школу не закінчила, вчилася у 10 класі. Та Петро Володимирович був дуже наполегливим і вмовив нас приїхати на перегляд. Тоді просто так до університету не зараховували, там засідала ціла комісія, яка оцінювала здібності та приймала відповідні рішення.

В Ірпінь я категорично не хотіла, бо в кінці 90-х – це було геть інше місто, не таке, як ми бачимо зараз. Із транспорту – лише електричка, замість асфальту – ґрунтова дорога. А я виросла, жила і вчилася в Києві і вступати планувала геть до інших вишів, але мій партнер попросив мене приїхати, щоб просто його підтримати. Планувалося, що він залишиться, а я повернуся до Києва.

Ми приїхали, потрапили під зливу, пройшлися бо багнюці, побачили університет, який складався з одного корпусу, і мені дуже не сподобалося. Після виступу Петро Володимирович сказав, що або проходить пара, або ніхто. Партнер звичайно почав мене дуже просити поступати, бо в іншому випадку я «зламаю» йому життя, ну і я здалася. Було прийнято рішення, що я поступаю в коледж, при чому втрачаю рік, а він – в університет. Ось так я потрапила в Ірпінь та в університет.

Але найкумедніше те, що мого партнера через деякий час відрахували з університету. Вийшло, що окрім навчання він кинув і танці, і мене. На той момент ми були у 5-ці найкращих пар України, показували дуже хороші результати і коли я залишилася одна у 16 років – це було дуже важко і морально, і фізично. За мною ще й закріпили групу 20-річних студентів, яких я мала вчити танцювати. Були сльози, страждання, переживання за майбутнє, але я дуже вдячна партнеру та долі, що так сталося, я тоді пройшла дуже хорошу тренерську школу і тепер здивувати мене чимось дуже важко.

Віталій: У мене аналогічна ситуація, як у Каті. Вона допомагала своєму партнеру, а я теж приїхав просто допомогти дівчинці з нашого колективу, яка була старшою і збиралася поступати до університету.

Тоді якраз Катерина Дмитрівна сиділа у комісії. Щоправда, ми до цього уже бачилися і можна сказати, що були знайомі з дитинства, бо періодично перетиналися на різних змаганнях. І тоді на перегляді нам теж сказали, що або проходить пара, або ніхто, і мені так само, як і Каті, довелося вступати до коледжу, втрачаючи рік школи.

Катерина: Як керівник, я вже була в журі і підказала Петру Володимировичу вчинити з їхньою парою, так само, як і зі мною колись. Аргументувала це тим, що дівчат-танцівниць добре підготовлених у нас багато, а хлопців – мало. І оскільки у неї дуже сильний і професійний партнер, то було б добре запросити і його теж вчитися до нас.

Що стосується вашої пари – спершу була симпатія/любов чи танець?

Віталій: Коли ми одружилися, у мене якось випадково взяли інтерв’ю представники університетської газети. Я навіть не знав, що то для якогось матеріалу і просто жартома відповів – «дотанцювалися».

Я не можу сказати, що це було кохання з першого погляду. Тим більше Катя особливо і не звертала на мене уваги, казала, що я малолєтка (посміхається).

А якщо серйозно, то ми танцювали в одному колективі і всі між собою спілкувалися, як друзі. Це було дуже вузьке коло спілкування. Ми, бальники, жили всі разом в одному гуртожитку на одному поверсі. Хтось з нас вчився у першу зміну, хтось у другу, але всі разом ходили на тренування і разом поверталися додому. Ми разом вечеряли, ходили гуляти, відзначали свята, знали один одного, «як облуплені». А вже потім, коли ми з Катею почали тренувати дітей, стало більше спілкування. Ми вирішували різні питання, що стосуються підготовки дітей та розвитку нашої справи. Хоч ми з одного виду спорту та у нас різна школа підготовки, тому, бувало, що ми сперечалися. І виходить, що ще не будучи парою в житті, вчилися йти на поступки один одному, домовлятися і знаходити компроміси.

Катерина: Я б сказала, що спершу ми були найкращими друзями і то не відразу. Бо перші роки його навчання ми і не багато спілкувалися, у мене на той час була кохана людина, мені було не до спілкування. Потім якось так сталося, що я раптово залишилася, як наставник, у дитячій студії одна. А з дітьми одній працювати важко, тим паче, якщо є і хлопці. І я почала думати, як бути у цій ситуації, дивлюся – йде Віталік і я вирішила запропонувати йому попрацювати разом. І ось вже тоді ми подружилися. Мені подобалися його людські якості та виховання. Він, як справжній друг, завжди мене підтримував і в усьому допомагав. А якось взагалі відбулася дуже кумедна ситуація.

Влітку ми готували дітей до змагань за кордоном. Мені було де жити, бо я із Києва, а Віталіку – ні, бо гуртожитки на канікулах не працювали. Знімати житло на той час було не так просто як зараз. Наразі є великий вибір, тоді все було набагато складніше і не так популярно. І я вирішила запропонувати Віталіку пожити у мене вдома, ми якраз робили ремонт і вільні руки були дуже доречні. Поговорила з батьками, вони погодилися і так Віталік почав у нас жити. Зранку ми щось робили по дому, ввечері їхали на тренування.

І ось якось на 5 день нашого спільного проживання, моя мама зранку пила каву і сказала таку фразу «Ты знаешь, Виталик, я смотрю ты очень хороший мальчик, тебя из семьи отпускать нельзя. Катю старшую ты уже упустил, но у нас есть внучка Катя и мы что-то придумаем, но из нашей семьи ты не уйдешь». А у мене на той час були дуже серйозні стосунки, все йшло до весілля, але мама цими словами змусила мене подивитися на Віталія по-іншому. Я звернула увагу на його людські якості і внутрішній світ, відчувала з його сторони турботу. Наприклад, коли ми поверталися з виступів, Віталік міг нести 10 своїх сумок і обов’язково забрати мою 11-ту – це було дуже приємно і підкуповувало.

Віталій: Так, я знав, що у Каті є стосунки і не збирався туди лізти, бо я – порядна людина. Нічого серйозного на меті не мав. Це була симпатична дівчина з чарівною посмішкою, але не моя. Я навіть не задумувався про те, що ми можемо бути разом, бо ми ж були друзями, колегами і учасниками одного колективу. А вже через 3 роки нашої дружби, на День студента, я зрозумів, що у мене є почуття до Каті. Це пройшло декілька місяців з того моменту, коли Катіна мама сказала свою доленосну фразу.

А потім відбувалися цікаві моменти. Катя почала працювати викладачем і її поставили читати у мене пару. Довелося йти в деканат і просити, щоб змінили викладача. Я не хотів її підставляти, це було б не правильно.

Катерина: І вийшло, що я вела весь потік, а в одній групі не викладала (посміхається). А ще була кумедна історія. Коли ми почали зустрічатися, у Віталія дуже погіршилося навчання і його викликали на комісію до Ради профілактики. Тоді деканом нашого Факультету якраз була Валентина Унинець-Ходаківська, яка нині в.о. ректора Державного податкового університету. Коли Віталія запитали чому він почав погано вчитися він відповів, що закохався і всі питання зникли, а його не вигнали. Я його дуже сварила за погані успіхи в навчанні, бо як же так, я ж то закінчила навчання з червоним диплом, а він мене підводить і соромить.

Віталій: А у нас був квітково-цукерковий період і мені було не до навчання. Було набагато приємніше побути з нею, ніж сидіти на парах, але потім все вирівнялося і вчився я добре (сміється).

Як швидко одружилися?

Катерина: Я не поспішала виходити заміж, бо завжди любила почувати себе вільною і незалежною. До Віталіка мені робили декілька разів пропозицію, але я завжди уникала відповіді. Віталій мої історії знав, тому, сказав конкретно «Я роблю тобі пропозицію один раз і більше робити не буду», тому, думай що відповідати.

Віталій: Я знав, що вона з характером, ну і звичайно боявся почути відмову, знаючи Катіні історії. Але я їй завжди повторюю «я тебе взагалі врятував». Катя дуже розсіяна, а я завжди все контролюю і вона часто казала мені «дякую, що ти зробив те, дякую, що ти зробив се». Мені було приємно це чути і я розумів, що роблю все правильно, а людина це помічає. І я зрозумів, що якщо не Катя, то ніхто, іншої такої я не знайду. І вона сказала «так»!

Як з’явилася ідея створити танцювальний клуб «Адажіо»? Чи очікували, що досягнете таких успіхів і вершин?

Віталій: Ми були частиною колективу «Сузір’я», а це творчість. Ми брали участь у концертах, їздили на фестивалі, а від спорту відійшли на деякий час.

Якось мені подзвонив мій тренер з танців Советченко Вадим Борисович, він був причетний до створення Федерації танцювального спорту, яку тоді якраз започатковували. І так між словом питає «а що там у вас в Ірпені, танці професійні є? Бо ми створюємо нову організацію і плануємо розвивати цей напрямок». Він запропонував долучитися до розвитку танцювального спорту в Україні і в Ірпені зокрема. Нам потрібно було зареєструвати танцювальний клуб і увійти до Федерації, щоб мати можливість брати участь в українських змаганнях, та представляти Україну на міжнародних змаганнях.

Ми порадилися з Катею і зрозуміли, що нам потрібно розвиватися і підкорювати нові вершини, потрібно ростити спортсменів змалку. В університеті ми цього робити не могли, бо там же ж студенти, уже дорослі діти. Ну, а щоб могти брати участь у змаганнях – потрібно бути зареєстрованими у Федерації, а щоб бути зареєстрованими – треба мати, що реєструвати.

Катерина: Ну, а окрім цього, у мене ще й була мрія – ростити справжніх професіоналів. Дуже хотілося реалізуватися не тільки як творчі люди, танцюристи, а ще й як тренера. Для цього потрібна була база, конкретне місце, де можна готувати дітей 24/7.  На той час в Ірпені були танцювальні колективи, але ми не виділили для себе конкретний, який би функціонував на високому професійному рівні, тому, вирішили створити таке місце самостійно. У нас була мета ростити професіоналів змалечку. У нас не все вийшло відразу. Наш шлях – це шлях спроб і помилок, бо нас ніхто не вів і не допомагав. У нас все відбувалося на інтуїтивному рівні і виросло у те, що є наразі, дало гідні результати.

А ще я вважаю, що ми робимо дуже велику профорієнтаційну роботу для ірпінських закладів освіти. Адже 80% наших танцівників у результаті приходять вчитися до Ірпінського коледжу економіки та права, а потім й у Податковий університет. Щороку це 3-4 людини, а чому? Бо якщо ти у танцювальну справу втягнувся і полюбив, то розпрощатися з нею важко і ти шукаєш для себе найкращі варіанти, щоб поєднувати і навчання, і танці. Як правило «закидують» у момент вибору вишу, бо або треба йти вчитися профільно по цьому виду спорту, а батьки зазвичай не підтримують, або шукати виш десь біля танців, бо в іншому випадку буде важко поєднувати.

Зауважу, що ми розуміємо батьків, які проти, аби діти навчалися профільно. Дійсно у нашій країні це не шлях, бо якщо людина отримає травму, вона просто стає професійно не придатною і що далі? Тому, навіть, рекомендуємо отримувати освіту іншого напрямку, потім це дасть у житті вибір. Раптом людина вирішить, що не хоче більше танцювати, а тут у неї диплом з іншим напрямком, ну круто ж. А в Ірпені це реалізувати дуже просто – зранку навчаєшся у коледжі чи університеті, а в обід йдеш на улюблені тренування.

Віталій: «Адажіо» ми заснували у 2009 році. Довго і ретельно думали над назвою, хотіли, щоб вона відрізнялася від інших, прагнули виділятися. Це слово взято із термінології класичного танцю і означає ліричне виконання дуетного танцю. Бо як не крути бальні танці – це історія двох, яка розказана у характері кожного із танцю. А ще у хореографії біля станка є така вправа, вона дуже складна і Катю нею наказували, коли вона не дуже старалася. Тому головоломка склалася саме так і з’явилася така назва (сміється).

Катерина: Родина «Адажіо» постійно збільшується і ми маємо певні проблеми із спортивною інфраструктурою у нашому місті. Нам вже тісно в тих умовах, що є і ми дуже хочемо розширюватися. Ми навіть знаємо, як це зробити, і що для цього потрібно. У проєктах все є і ми дуже сподіваємося, що колись вони будуть реалізовані.

Міжнародні Чемпіонати, які прославили вас та Ірпінь на весь світ. Як готувалися? З якими складнощами стикалися?

Катерина: Є індивідуальні змагання, тобто, парні, а є командні. Командні наразі в Україні втратили свою актуальність. Надзвичайно складно утримувати команду разом, непросто їх мотивувати – це і дорого, і проблемно. Але якщо відверто, то це теж було моєю мрією. Якось я кажу Віталію, а чому ми не можемо створити команду? У нас є наші учні, їх достатня кількість, ми можемо їх підготувати. Так і зробили, потім виступили на Чемпіонаті України та вибороли собі офіційне право виступати на Чемпіонаті світу.

У той рік коли збиралися вперше, Чемпіонат проходив у Китаї, куди ми дуже хотіли потрапити, але не змогли, поїхати туди для периферійної команди надто дорого. Але в житті все до кращого, бо ми змогли краще підготуватися і з’їздити до Німеччини, де показали чудовий результат.

У чому тут велике досягнення? Ми, вибачте, команда з невеличкого містечка під Києвом, яка показала на світовому рівні результат, який Україна не показувала дуже багато років. Наша країна брала участь у світових змаганнях, але таких високих результатів не досягала. Що цікаво, у нас майже ніхто не вірив і все, що ми чули – це «ну куди вам на світовий рівень»? Хоч ми пояснювали, що ця ніша в Україні не заповнена, а ми маємо хороший потенціал, тому, результат може бути високим. Все одно не вірили і наче трішки насміхалися.

А ми у свою чергу навіть не до кінця знали і розуміли правила міжнародної участі. Довелося за два тижні до змагань радикально змінювати постановку, костюми і музику, бо вони не відповідали вимогам та авторському праву. Ми пройшли важкий тернистий шлях і коли вже їхали на змагання, я Віталіку кажу «що ж ми робимо, куди ми їдемо?» (сміється).

А коли ми круто виступили і гідно представили Україну, коли це протранслювали на телебаченні, тоді нас почали підтримувати. Ми отримали чимало похвальних відгуків від гуру танцювального світу і зрозуміли, що все не даремно. А один із наших танцівників  взагалі сказав «ми маленька команда, яка зробила велику історію і ця історія тільки починається».

Віталій: Україна більше 10 років не входила до пів фіналу світових Чемпіонатів, до 12-тки найкращих команд світу, а ми змогли. Тобто, відомі українські команди брали участь, але високих результатів не показували. А ми вперше поїхали, як то кажуть, на одному ентузіазмі, без будь-якої підтримки, і пройшли. Тоді ми увійшли до 12-ки найкращих команд світу, а у цьому році – до 10-ки найкращих.

Які відчуття після? Це – гордість чи щось на кшталт «ну нарешті це сталося, ми так довго до цього йшли»? Чи цей факт в історії вашого танцювального клубу закарбувався тим, що мов все, ми круті, тепер можна розслабитися? Чи, навпаки, як чарівний пендель – йти далі, робити краще, рости вище?

Катерина: Спершу – це великий страх, але коли я побачила, що вони танцюють так, як ніколи не танцювали, я зрозуміла, що ми справді чогось варті. Подумала собі, що ми маленькі люди, з маленького містечка, а вже на міжнародному рівні показуємо такі результати. Значить, ми дійсно чогось варті і ніякі перепони нас не зупинять. Однозначно, наші плани ще вищі, ще грандіозніші.

Віталій: Я чомусь був дуже зляканий, бо на нервах завжди стаю якийсь зажатий. Останній раз такі відчуття були на весіллі (сміється).

Я просто розумів, що назад дороги вже немає. Переживав за дітей, бо було витрачено дуже багато фізичних і моральних сил. Ми тренувалися до 22-23:00, знаючи, що їм зранку на навчання, а комусь, як і нам, на роботу. Це було важко, всі йшли на великі жертви, щоб гарно підготуватися. Тому я переживав, щоб ці всі сили були не марні. І коли вони відтанцювали у мене було полегшення і водночас гордість, за них. Що вони молодці і отримали винагороду за свої старання. Ну і за нас з Катею гордість, що змогли правильно підготувати.

З ким важче працювати: з хлопцями чи дівчатами? До кого треба особливіший підхід?

Катерина: З батьками! (сміється)

Ми вже сміємося, що нам потрібна освіта психолога, бо працюємо не тільки технічно, а й психологічно і з дітьми, і з їхніми батьками. З дітьми не складно, якщо ти їх любиш. У нас любов до дітей – це природньо. У нас навіть вимога до тих, хто приходить працювати в «Адажіо», а команда у нас велика, значить, перша вимога і умова – любов до дитини. Тобто, на першому місці не регалії, не технічні сторони. Бо якщо ти дитину любиш – знайдеш підхід і підбереш правильний ключик.

Чому непросто з батьками? Дуже важливо, щоб вони нам довіряли і вели з нами діалог. Звісно, ми живі люди і деяких моментів можемо не знати, не помічати, важливо, щоб нам підказували, але, як фахівці своєї справи, ми краще знаємо як тренувати дітей, чого вчити, на яких етапах. Але непросто працювати, коли батьки вважають себе кращими професіоналами, ніж ми, лише на основі відеоролика з Інтернету. Повірте, я маю достатньо досвіду, щоб готувати дітей, я у танцях – 30 років і мені краще видно здібності дитини і її старання. Тому, на кожному з етапів становлення дитини, як танцівника, має бути різне навантаження, різна база знань.

Ми безумовно любимо ініціативних батьків, це дуже важливо, але має бути конструктивний діалог. Тобто, людина пропонує, ми обговорюємо чи це виправдано чи ні і приймаємо єдине правильне рішення. Якщо дійдемо до консенсусу, то буде гідний результат. Якщо батьки нас не чують – це призведе до кризи у співпраці.

Віталій: У результаті батьки просто не отримають бажаного результату, який собі придумали самі, і будуть розчаровані. Якщо ви до нас привели дитину, значить, ви нам довіряєте. Для цього є перший місяць, коли діти пробують, звикають, діляться враженнями. Буває, що не сподобався дядя, не симпатична тьотя, але якщо дитині подобається – вона буде займатися, якщо ні – не буде. Наше завдання – на початку показати дітям, як ми любимо цю справу, щоб вони полюбили її так само. Діти різні, хтось більш талановитий, хтось менш, хтось хоче танцювати, когось змушують, а треба правильно мотивувати, заохочувати. Багато чого залежить від батьків і їхньої підтримки. Та батьки мають підтримувати, а не казати, як треба тренувати, щоб дитина краще танцювала або хотіла танцювати взагалі.

Катерина: Ми виростили не одне покоління танцівників і вже знаємо їхні етапи становлення, тому, проблем з дітьми немає.

Танець? Це – просто красиво, це – набір па, чи це – ціла філософія? Що танці значать особисто для вас? Яке місце займають у вашому житті?

Катерина: Якщо буквально, то це – перенесення ваги тіла в певному ритмі,  в характері кожного танцю, але так до танцю ставитися не можна. Для нас це і життя, і філософія.

Віталій: Це поєднання всього прекрасного: і спорту, і мистецтва, і виховання, і характеру. І, звичайно, це – філософія, бо якщо не наповнювати танець ідеєю і не вкладати якийсь сенс, то виходить просто аеробіка чи зарядка під музику, щоб не було нудно.

Особисто я не уявляю своє подальше життя без танцю. У мене є сім’я в житті: дружина, син, батьки і є сім’я на паркеті, яку ростиш і виховуєш, а вона виховує тебе, бо ми всі вчимося один в одного.

«Адажіо» – це робота чи щось значно більше і сокровенніше?   

Катерина: «Адажіо» – це команда, це – сім’я, це – життя. Ми вчимо своїх вихованців бути командою, бо один у полі не воїн і дуже важлива командна робота. Вже є пари, яких ми виховали як тренерів. Часто ми беремо у них поради, інколи сперечаємося, конфліктуємо. Я завжди прошу не ображатися на мене, особливо, коли ми до чогось готуємося. Пояснюю, що це не особисте, а робоче, а вони дуже мудрі люди і все розуміють правильно.

Нещодавно в одного нашого танцюриста проявилися музичні здібності і його вміння ми використовуємо для участі у чемпіонатах, він допомагає з музичними фішками. Тому казати, що «Адажіо» – це робота, що це тільки я і Віталій не можна, бо це – команда, це – сім’я. Ми виховуємо дітей на взаємодопомозі та на взаємовиручці. Вони можуть любити один одного, можуть не любити і бути конкурентами, але якщо щось стається, вони завжди один одному допомагають.

І навіть якщо танці закінчуються, всі випускники дружать до цих пір. Обов’язково приїжджають щороку на звітний концерт, і ми щоразу виділяємо декілька рядів у залі для випускників. Вони всі уже успішні люди, хтось у політиці, хтось у бізнесі, але завжди збираються разом, завжди підтримують малюків, які роблять перші кроки. А якщо у когось у житті щось відбувається, особливо якщо це нещастя, то обов’язково допомагають і підтримують.

Для мене гордість, що наші вихованці виростають гідними людьми. Тому що ми, «Адажіо», – це середовище, де діти ростуть і розвиваються, тому, наше завдання – не тільки виростити гідних спортсменів, а й виховати чудових людей. І я можу з гордістю сказати, що нам за наших випускників – не соромно, а випустили ми майже 3 покоління.

Віталій: Важко, коли діти завершують танцювати. Хтось з них йде далі працювати за обраною професією, хтось створює сім’ї і стає мамами, але найголовніше, що всі залишаються людьми. Дуже приємно, що ті, хто вже не в колективі, не забувають, дзвонять і вітають зі святами, інколи приїжджають, щоб випити кави. Це дуже важливо для нас, адже «Адажіо» – це вже не робота, а частина життя, яку не викинеш. Коли ти з дитиною з її 5-тирічного віку, вона росте у тебе на очах і формується не тільки, як спортсмен, а й як особистість, а ти робиш вагомий внесок у її формування – це нереально круто. Нашим вихованцям, яких ми знаємо з 5-тирічного віку, уже по 18-20 років і ці зміни інколи важко усвідомити, але для мене вони завжди будуть дітьми, хоч вже і вищі, міцніші і кращі в чомусь.

Ваш маленький син уже на паркеті. Хто його тренує? Чи важко тренувати власних дітей?

Катерина: Він дуже любить музику і танці. Чи буде він любити бальні – не впевнені, бо дуже багато цих танців у його житті. Він у студії зі своїх 2 тижнів після народження. Хоч йому і подобається та мені все ж здається, що він трохи від них втомився. Костя дуже любить народні танці, тому, ми вирішили, що будемо вчити його різних напрямків, а він потім обере те, що до душі. А також ми прийняли рішення не тренувати його самостійно. Тренер має бути строгим і коли ми починаємо проявляти цю строгість – він ображається і нам усім стає складно у цій ситуації. Тому його тренують інші тренери.

Віталій: Хоча і з цим є труднощі, бо Костя скільки себе пам’ятає – він постійно у танцювальному залі, він у танцях, він всіх знає, він як «син полка». І його тренери у першу чергу друзі для нього, а тут вони строгі, їх треба слухати, робити те, що вони кажуть. У 4 роки психологічно важко зрозуміти, щоб вміти переключатися. Я не виключаю, що колись ми будемо його тренувати, але поки що тяга йде до народних, бо їх танцювали козаки. Навіть попросив купити йому шаровари.

Катерина: Він маленький – патріот. Любить козацтво, вивчає історію українського війська, дивиться історичні фільми про козаків, йому подобаються українські костюми, шаблі. Він знає гетьманів, вивчає історію війн. Ми схиляємося до того, що навчимо його танцювати, але свій шлях він обере сам.

З якого віку краще віддавати діток на танці і до якого віку краще танцювати?

Катерина: 5-6 років – це ідеально, але треба пробувати, бо є діти, які психологічно ще не готові так рано танцювати. А до якого віку – обмежень немає, потрібно дивитися по стану здоров’я.

Які плани на майбутнє? Над чим зараз працюєте?

Катерина: У нас є календар змагань, де ми плануємо пари, складаємо графік підготовки. Це складний кропіткий процес виступів, у планах – багато нових досягнень. Сподіваємося, що восени відбудеться Чемпіонат Європи і ми зможемо звозити туди нашу команду, головне, щоб карантин не завадив. Ось над цим ми зараз працюємо, хоч часу катастрофічно не вистачає. Бо коли ти любиш свою справу, то у тебе немає проблем з реалізацією задуманого, є проблеми з часом і це трохи виснажує.

Ви ще й викладаєте в Податковому університеті. Як вдається поєднувати спортивну і водночас творчу діяльність із навчально-педагогічною?

Катерина: Одне інше доповнює. Педагогічні навики допомагають нам у танцях, знаходити ключик до дітей, розкривати їхні здібності ще краще. А навики танцювальні допомагають у педагогіці, не боятися публіки, тримати аудиторію, вільно спілкуватися, бути стресостійкими у спілкуванні з молоддю. Звичайно, ми переживаємо, як і всі люди, але навчилися швидше себе опановувати та брати в руки. Цілеспрямованість та працьовитість здобуті у спорті дозволили мені отримати три освіти, науковий ступінь кандидата економічних наук та вчене звання доцента.

Віталій: З університету почалася наша з Катею історія. Ми там стали парою в житті і парою на паркеті. Викладати в університеті – це дуже символічно, це як дань за щастя, хоч і дуже непросто це реалізовувати через брак часу.

Що ми у вас не запитали, а ви б обов’язково хотіли розповісти нашим читачам?

Катерина: Ми б хотіли, щоб у такому великому і красивому місті розвивалася спортивна інфраструктура, щоб ми могли ростити українських і міжнародних зірок. Адже, окрім танцювального залу, діти повинні займатися фізпідготовкою, хореографією, дехто з наших підопічних навіть займається акторською майстерністю, а для цього потрібна база. Ми б дуже хотіли, щоб був спортивний центр. Ми вміємо проводити змагання високого рівня, ми добре знаємо, як це організовувати. До нас готові приїжджати на змагання різні колективи, у нас з ними дуже хороші відносини.

Крім цього, нам би дуже хотілося, щоб була якась програма чи стипендія для дітей, які досягають висот, не тільки в навчанні, а й у спорті. Які прославляють місто. Бо навіть на чемпіонатах, куди ми їздимо, завжди звучить – «Адажіо, Ірпінь, Україна» – Україна звучить третьою. Все-таки підтримка від міської влади потрібна і важлива.

Віталій: І ще нам би хотілося, аби українці зрозуміли, що для хлопців – це правильний вид спорту, танцювальний спорт – дуже мужній вид спорту. Він виховує не тільки спортивних, а й і турботливих і відповідальних чоловіків і це має бути великою мотивацією, особливо для батьків-чоловіків, які не підтримують. У нашій студії в кожній віковій групі з дітьми працюють чоловіки, бо це парний вид спорту і всі вони дуже мужні люди, інші у такому спорті не витримують.

І найголовніше – хочемо, щоб читачі зрозуміли, що якщо ти чогось хочеш, то ти цього досягнеш, ніяких обмежень немає. Потрібно знайти однодумців, які будуть йти поруч, в яких ти будеш черпати і натхнення, і підтримку і тоді разом все можливо. Головне – бажання, робота над собою і вміння працювати в команді. Як любить повторювати Катя «дорогу осилит идущий». Головне не здаватися!

Автор – Катерина Діліон