Я була впевнена, що нас розстріляють: мешканка Бучі про життя в облозі

25 лютого Любов з рідними мали машиною поїхати провідати бабусю, але не змогли — підірвали міст. Одночасно родина почула чергу обстрілів недалеко від мосту. Тоді вони негайно вирушили у свій інший недобудований будинок.

«У мене і в дітей почалася паніка. Що робити і як безпечно виїхати — у той момент не розуміли. Але часу на роздуми не було, тому швидко рушили до нашого недобудованого будинку в укриття», — згадує Любов.

Пересидівши декілька годин в холодному підвалі, родина поїхала до своєї квартири, де не було вже ані світла, ані води.

Любов нашвидкуруч зібрала теплі речі, крупи та якусь їжу з холодильника. А завдяки таганку, який родина колись брала на пікнік, приготувала обід та востаннє сімʼя поїла разом у своїй квартирі.

Через активні обстріли російських орків, наступні два тижні родина провела у підвалі своєї недобудови. Виходили лише, щоб приготувати їжу, коли бодай трохи стихали обстріли. А готували її вони на вогні у дворі.

«По датах вам не скажу, бо я вже не знаю, яке нині число. Але якихось два дні не було мобільного звʼязку. Сиділи наче на відірваному острові. Ніхто не знав де ми, як ми. Тільки на третій день змогла відправити своїй мамі повідомлення, що ми живі», — каже Любов.

5 березня родина прокинулась від того, що їх ворота повалив танк, який вже стояв у них під ґанком. Попри це ворог почав стукати у двері, аби перевірити чи є хтось у хаті. Але до них ніхто не вийшов. Зрозумівши, що нікого не має, окупанти пішли.

Весь день та ніч родина, не пивши та не ївши, у страху провела в підвалі. А на другий день ворог не очікувано повернувся.

«До нас у двері знову постукали. На дворі мене гукала сусідка. Я подумала, що треба якась допомога та вибігла, проте побачила, що ми оточені російських військ. Тоді нас під дулом автомата вивели з нашого будинку…», — тремтячи, говорить Любов.

В руках всіх окупантів була зброя. Усі вони себе поводили надмірно зухвало. Чоловіку пані Люби вони наказали роздягтися, аби ретельно його обшукати.

«Потім взяли його телефон та дістали дві сімки, які розчавили у нас на очах. Ми були в окупантів, як на долоні: два танки зліва від будинку, два — справа. Позаду нас — група російських загарбників зі зброєю. Я думала, що нас розстріляють. Я була в цьому впевнена…», — каже жінка.

Але після обшуку, родину відпустили. Того ж дня недалеко від їх будинку зірвався снаряд, який зачепив одразу чотири приватних будинки.

На очах у людей руйнувалось життя. Їм треба було негайно евакуюватись. Проте, гуманітарні коридори організовували тільки в центрі Бучі, а на околицях міста такої можливості окупанти не давали.

«9 березня ми обмотали нашу автівку білими речами, щоб показати російським військам, що ми — цивільні, та почали виїжджати з Бучі. Нас декілька разів спиняли та перевіряли. Але виїхати все ж таки дали можливість», — розповідає Любов.

Годинами родина тягнулась до Києва. Врешті приїхали, волонтери їх нагодували та напоїли.

Зараз Любов та її рідні в безпеці. Вони рахують дні, коли повернуться до рідного дому й добудують будинок, в підвалі якому провели два тижні.

Чоловік Любові періодично дзвонить до сусіда, який з жінкою залишився на околиці Бучі через господарство.

«Вони живі, хоч і складно в таких умовах жити. Про ситуацію в місті сусід не розповідає — боїться, що телефон прослуховуватимуть», — резюмує Любов.

Джерело: vechirniy.kyiv.ua