Живе на три міста і чотири рази переїжджав: історія хореографа з Ірпеня

Макс – професійний танцівник і хореограф-постановник. Його майстер-класи по всій Україні свого часу відвідали сотні людей. Коли російські війська вторглись на нашу землю, Макс був власником танцювальної студії в Ірпені і от-от досяг стабільності, якої прагнув. Війна забрала у нього омріяне, та не зламала…

Зараз хлопець у Тернополі й починає свою справу фактично «з нуля».

Ми поспілкувались з Максимом про його шлях від банкіра й спортсмена до танцюриста, спроби досягнути успіху й знищену ірпінську студію, де московські орки, відступаючи, залишили подарунок – розтяжку.

Завжди мріє масштабно і ніколи не вагається

Для початку розкажи більше про себе. Як захопився танцями?

– Мені 30 років і я родом з міста Коростишів Житомирської області. Навчався у Тернопільському національному економічному університеті (тепер ЗУНУ – прим.) на кафедрі банківського бізнесу. Вже на першому курсі я грав в університетській баскетбольній команді. У ТНЕУ їх було дві – «старшачки» і наша молодша. Я міг би стати спортсменом чи банкіром. Та щось пішло не так!

Щорічно в університеті проходить «Студентська Ліра», на яку групи першокурсників орієнтовно на 20 хвилин кожна готують виступ: співи й танці. Мені у цій справі теж задіяли! Моя одногрупниця Маша тоді вже танцювала. Я долучився до їхньої команди і саме там захопився хореографією. Потім входив до університетської команди, що складалась з 8-10 танцюристів. Ми їздили на змагання у різні регіони України: були навіть у Криму та на Донеччині.

Тоді я зрозумів, що хочу в майбутньому розвиватись у цій справі. Через танці можна передати будь-які емоції! З першого курсу я їх не покидаю вже 12 років!

Я завжди мріяв масштабно, хотів бути відомим, ділитись з іншими власним досвідом. Ця моя маленька ціль на даний момент досягнута, адже давав дуже багато майстер-класів по всій території нашої держави.

Коли усвідомив, що завдяки хобі можна заробляти?

– Це трапилось на 4 курсі навчання. Я подумав: «Чому б не отримувати дохід від танців?». Та й взагалі хотілось стати «кимось» у цій сфері.

Тому спочатку я орендував зал й займався з учнями у клубі спортивного танцю «Мальви», що на Східному. Згодом, будучи п’ятикурсником, відкрив власну школу «West Dance School» у приміщенні навпроти обласної адміністрації. Заняття там проводив буквально пів року і через сімейні обставини – смерть тата, вимушено повернувся до Коростишева. У мене там залишились мама, сестра і племінник. Вдома я певний час не займався танцями, а продовжив ремесло батька. Він мав свій бізнес по продажу побутової техніки.

Однак, мене не покидали думки про хореографію й через два-три місяці я відкрив міні-школу у рідному місті й продовжив танцювальну кар’єру.

А як опинився в Ірпені на Київщині?

– Можна сказати, що я живу на три міста. В Тернополі організовував чимало майстер-класів для всіх охочих, а також танцювальні літні табори. Хотілось би залишитись тут, але це надто далеко від Коростишева. А сім’я, знаєте, на першому місці! Якось вранці я прокинувся з думкою: «Треба спробувати переїхати в Ірпінь!». Це порівняно близько від міста, де живуть мої рідні, тобто у будь-який час їх можна буде провідати.

З Тернополя я переїхав до Ірпеня у липні минулого року. Маючи певні заощадження, там придбав квартиру і приміщення для танцювальної студії. Направду, це все відбулось в один момент, хоча наважувався на подібний крок я упродовж шести років! До слова, ремонт у студії робив майже власноруч. В Ірпені надто дорого «розкручуватись» тим, хто тільки починає бізнес.

Студія, у яку вклали все, абсолютно знищена

Де ти був у перший день російського вторгнення? Як він взагалі минув?

– Я знімаю квартиру у Бучі. В придбаному ірпінському помешканні не живу, бо якраз навесні хотів починати там ремонт.

24 лютого приблизно о 5 ранку до мене телефонує кума і спокійним голосом каже: «Макс, прокидайся! В Києві стріляють!». Я був шокований, у паніці почав збирати речі. Вийшов на балкон, аби подивитись, що відбувається. Буча виглядала ніби місто з фільму «Сайлент Хілл». Ніби 5 ранку, а тут – тиха метушня. Ніхто не кричить, але всі заводять автівки, носять щось, пакують. Було дуже страшно, пришвидшилось серцебиття! Згодом я почув перші вибухи у своєму житті. Паралельно у той час вже йшли бої у Гостомелі, де аеропорт атакували кацапи. Я вирішив рятуватись.

Слава Богу, маю машину! І що ви думаєте? Звісно, у критичних ситуаціях без проблем не обійдеться. До мене зателефонували друзі з Києва і попросили їх забрати до Тернополя. У ніч з 23 на 24 лютого я думав заправитись, бо в автівці закінчувався бензин, але цього не зробив. Злякався, що не доїду до столиці, бо не вистачить пального. Черги до популярних заправок стояли нереальні, однак мені вдалось придбати пальне на одній з заправок у дворах, де людей не було. Головне, що забрав друзів зі столиці!

Звісно, був там проїздом, але яка атмосфера панувала у воєнному Києві?

– Там я зустрів одного чоловіка, а коли спитав у нього: «Куди ви їдете?», той відповів: «На роботу». Казав, мовляв, не хвилюйся, столиця – це зараз найбезпечніше місце в Україні. Ніхто з нас не був готовий до вторгнення, не очікував, що це станеться! На автобусних зупинках стояли тисячі…

«Корки» були страшенні! Якби я їхав Житомирською трасою, то витратив би на дорогу десять годин! А там, щоб уявити, всього 100 кілометрів… Та я дав велике коло через Фастів і приїхав до Коростишева набагато швидше. Згодом вирушив до Тернополя й зупинився тут.

Чи вдалось адаптуватись у Файному місті?

– Мене вже знають у Тернополі як танцівника й хореографа. В Ірпені я тільки починав власну справу, постійно фінансово у неї вкладався і влітку цьогоріч планував отримати перший дохід. А сюди приїхав впусту! Тому орендував зал у VIVAT art_space, що поблизу готелю «Галичина», й проводжу там танцювальні заняття. «Віват» часто йдуть мені на поступки, за це їм дуже вдячний!

Втомився починати все з нуля, та не опускає рук

Чи відомо тобі, яка доля ваших студії й квартири в Ірпені?

– Так, я нещодавно туди їздив. Моя квартира розташована на окраїні Ірпеня, у новобудові молодого житлового масиву Green Yard. Там всього 11 будинків і у половині з них немає п’ятих поверхів! Моя квартира теж на 5 поверсі… Це виглядає куди моторошніше, ніж на фото.

Щодо студії. Вона у підвальному приміщенні, там є дві кімнати: ресепшн з роздягалкою і танцювальний зал. Тікаючи з міста, орки залишили розтяжку. Двері студії відкриваються на себе і коли чи ЗСУ перевіряли приміщення, чи хтось хотів заховатись під час тривоги, і їх відчинив – розтяжка спрацювала. На ресепшині всі стіни знищені. Техніка – аналогічно: кондиціонер, телевізор, котел, все, що було у студії. Музичну колонку, яка прослужила мені 7 років, кацапи вкрали! На танцзал вибухова хвиля теж вплинула, там немає стін…

Підраховував збитки? Чи плануєш відновлювати студію?

– Десь від 5 тисяч доларів точно! Тільки кондиціонер, на який я, здавалося б, пів життя збирав, коштує десь півтора тисячі. Однак, порівнюючи наші втрати з тим, як постраждали інші жителі Ірпеня – це дурниці! Важко морально!

Це мій четвертий переїзд з квартири на квартиру, з міста у місто. В Коростишеві переселявся двічі, в Ірпені теж. Все купував-продавав, і так по колу. Я втомився починати все з нуля! Можливо, залишусь тут. Може, повернусь в Ірпінь й постараюсь відновити студію. Друзі кажуть поки туди не їхати. Там морально складно, в багатьох районах досі немає комунікацій. Проте, люди вже повертаються до міста…

Мені хочеться стабільності! Поки мешкав в Ірпені – був потрібним там!

Прагну стати потрібним і тут! Тому не здаюсь і не здамся…

Нагадаємо, як переселенці з Ірпеня та Бородянки відкрили кав’ярню у Львові.