fbpx
Новини, Слайдер

Переселенці з Ірпеня та Бородянки відкрили кав’ярню у Львові

Середа, 18 Травня 2022 | 15:00

Сергій Стоян та Іван Демченко розповідають, як поїхати від війни та почати бізнес без досвіду, чи приносить він прибуток та про перші набиті невдачі.

37 грн за шматок домашнього пирога, 30-40 грн – за каву. Це розцінки в кав’ярні-віконечку «Кііт», яка з’явилася на вулиці Руській у центрі Львова на початку квітня. Тут продають смаколики “з собою».

«Кота» відкрили двоє хлопців, які через війну поїхали з Київщини. Сергій – з Ірпеня, Іван – з Бородянки. Сергій пече пироги, Іван варить каву.

«Робили як для себе, щоби був доступний продукт майже для кожного. Бо зараз у Львові багато людей приїхали не для прогулянок. Грошей обмаль», – каже Сергій.

«Ніхто не вірив, що на правий берег регіону хтось зайде»

За півтора місяця до початку повномасштабної війни студент Іван, який вивчав політологію у Могилянці, почав працювати бариста у кав’ярні в Бучі. Йому подобалося, хотів з часом відкрити подібну локацію у Бородянці.

За тиждень до війни Сергій почав пекти пироги для цієї ж кав’ярні. І мріяв про власний заклад. За освітою він IT-фахівець, викладав математику і логіку. Останні роки вів свої кулінарні YouTube-канали, займався продажем через інтернет-магазин.

Коли почалися бойові дії, власниця кав’ярні, подруга хлопців, підкинула їх на захід України. Вони думали, що це – на кілька днів.

«Ніхто не вірив, що на правий берег Київщини хтось зайде», – пригадує Іван. У Львові Сергію запропонували роботу в IT-проєкті. Він відмовився: “Розумію, ідеальний варіант зараз. Та я люблю готувати».

«У перший день у нас був виторг 130 грн»

До відкриття за адресою нинішнього «Кота», на Руській, 3 продавали французькі млинці. Незайняте «віконечко» хлопці помітили, гуляючи повз. Через Google Street View подивилися, що там було раніше. На ОLХ знайшли оголошення про оренду.

Приміщення орендували на два місяці. Це мінімальний термін. На довше не було грошей.

Щомісячна вартість оренди загалом коштує 1000$ на місяць. Але через воєнний стан їм зробили велику знижку – 500$ за перший місяць та 700$ – за останній.

На оплату оренди житла та «кав’ярні віконечка» пішли всі гроші хлопців. Заощаджень не залишилося.

«Нашою основною метою був початок роботи, щоби не думати про те, що відбувається в Бородянці, Ірпені, Бучі. Якщо нічого не робити, тиснуть постійні думки “треба бути там, померти разом з усіма і все», – пригадує Іван.

Кав’ярня почала працювати в перший тиждень квітня.

Перед відкриттям Сергій підрахував, що достатньо продавати п’ять пирогів на день, заробляючи до 1000 грн чистого прибутку, щоб окупити оренду. В перші дні стільки пирогів і пік.

«Але в перший і другий день роботи у нас було два-три гостя. Ніхто нічого не купував. Наприкінці дня приходили знайомі волонтери і просто, щоби допомогти нам, забирали пів пирога, цілий пиріг», – пригадує Сергій.

«За перший день у нас був виторг 130 грн. За другий – 148 грн. Зважаючи, що ми відкривалися першими на вулиці та зачинялися останніми», – додає Іван.

Ситуація розчаровувала. Все змінилося, коли про «Кііт» написало місцеве онлайн-видання.

До «віконечка» почала вишиковуватися черга львів’ян, охочих підтримати вимушених переселенців, і тих, хто опинився в такому ж становищі.

У Івана бували дні, коли закінчувалися скляночки для напоїв: «Величезна черга, люди хотіли нас підтримати і купити лате, а у мене тільки маленькі – для американо. Тому зараз відвідувачів вистачає. Маю постійних клієнтів на какао».

Серед гостей є багато з Київщини, з Харкова, з Маріуполя. Частий відвідувач – хлопець із Криму, який через російських окупантів вже втретє поїхав з дому. «Свого часу переїхав у Донецьк, звідти – в Бучу. Тепер – у Львів. Людина в своїй країні мала тричі переїздити задля бодай якоїсь безпеки», – зауважує Іван.

Часто приходять клієнти, які дізналися про «Кііт» із соцмереж. Або ті, кому родичі чи друзі порадили завітати до кав’ярні: «Буває, відвідувачі просять сфотографуватися для «звітності», що були у нас».

До їхньої з Іваном роботи приєдналася подруга Дарина. Коли почалася війна, дівчина виїхала в Польщу, але тепер повернулася та допомагає випікати. Печуть або в орендованій квартирі (що не подобається господарю), або в кав’ярні.

«За майже місяць роботи використали вже 22 кг кави»

Пироги курка+ананас, курка+гриби, курка+солодкий перець розгрібають швидко. Але неочікуваний хіт у Львові – це сир+шпинат.

«Коли готував пироги в Бучі перед війною, сир+шпинат взагалі не купували», – розповідає Сергій.

Фірмовий пиріг – цибулевий. Ніде в кав’ярнях, на його думку, такий не готують.

«Бабуся називає його «благородний» через витончений смак. Якби не назва, куштуючи, не здогадаєшся, що це цибуля. Обробляється так, що втрачає запах, смак і гіркоту», – пояснює чоловік.

Зараз пироги коштують 37 грн за шматок. Підвищувати ціну поки не планують, хоча собівартість висока. До прикладу, лише в тісто на один пиріг йде близько 70 г вершкового масла.

«Сергій не економить на продуктах. Масло бере, мабуть, найдорожче.

На продукти йде десь 25% від заробленого.

Кава у нас теж хороша – 490 грн/кг. І це нам роблять знижку. За майже місяць роботи використали вже 22 кг кави», – розповідає Іван.

Кисломолочний сир і вершкове масло замовляють оптом. А яйця та борошно купують щодня. «Наш стандартний щоденний набір – чотири пакунки борошна в АТБ по 5 кг», – додає Сергій.

Печуть пироги звечора або вночі, а за першу половину наступного дня все продають. Максимум, який робили, – 27 пирогів на день, додає хлопець:

«Щодня стається ситуація, що люди приходять на пироги, а їх немає. Їх завжди не вистачає, скільки би не готували».

За час роботи у кав’ярні встигло побувати близько 1000 гостей.

«Вже три великі кав’ярні Львова хочуть купувати ці пироги»

Основна проблема зараз, на думку Сергія, – неможливість працювати щодня. Цей місяць працювали приблизно через день. Графік «плаває».

«Погано, що багато людей приходять, а у нас зачинено. Так не має бути. Але інакше фізично неможливо. Треба колись спати».

Хлопці продовжуватимуть оренду ще на місяць, сплативши 700$ і комунальні. Також – єдиний податок для ФОП другої групи – 1300 грн/квітень.

Наразі діє спрощена система оподаткування, тому єдиний соціальний внесок протягом воєнного стану можна не сплачувати. «Він сплачується раз на три місяці – це близько 3000 грн. Держава каже, можете платити чи ні, на ваш розсуд. Але ми хочемо сплатити. Це треба зробити до 20 липня», – каже Сергій.

Чоловік зауважує: поки не ведуть 100% фінансовий облік у своїх справах. Бо не встигають фізично. «Це неправильно. Але в перший місяць можна собі дозволити. Наразі не думаємо про цю точку як про бізнес. У нас немає ні зарплати, нічого. Все, що є, йде в загальний фонд, з якого платимо оренду, комунальні», – пояснює він.

Не відкладайте мрію на якісь «потім»

Довгі роки Сергій переглядав різні відео на YouTube з порадами щодо свого бізнесу, відкриття кав’ярні та яких помилок можна припуститися, не наважуючись зробити крок до мрії. Сьогодні розуміє: якби не вимушений переїзд, навряд найближчими роками таки відчинив би свій заклад.

Тому охочим почати свою справу радить не витрачати роки на роздумування та не боятися: «Взяти та зробити. Не вийде – окей. Але ви спробували».

Гонитви за грошима немає в обох хлопців.

Втратити вкладені гроші не бояться. «Якщо це станеться, нічого – ми молоді, відпрацюємо», – каже Сергій.

Сергій зауважує: ніхто не знає, як розвиватимуться події в країні. Водночас, сьогодні є велика підтримка від держави: «Ми, до прикладу, майже місяць працювали, а тільки нещодавно сплатили податки. Це просто і можна зробити через «Дію».

Найперше та найважливіше – знайти приміщення. Сергій радить спробувати домовитися з власниками про можливі пільгові умови. Каже, зараз ідуть на поступки.

«Зараз важливо першочергово не думати про заробіток, а робити більше для себе. Ми робимо так, щоби було смачно: і кава, і поїсти», – зауважує він.

Уже три великі кав’ярні Львова хочуть купувати їхні домашні пироги. Але Сергій всім каже одне: пізніше поговоримо, бо зараз для себе не встигаємо: «Треба довести до автоматизації, поставити все на рейки. Якщо видаю людині пиріг, який сам робив, мені ніколи не буде соромно. Масове виробництво – це не те».

Чоловік згоден: класно було би розширюватися. Але франшизи не буде, бо хоче сам контролювати процес приготування їжі, щоби не перетворитися на «бездушну мережу”: «Найкращий варіант для нас – зробити невеличке виробництво їжі, який міг би контролювати самостійно. І мати машинку, яка розвозитиме їжу до потрібних місць».

Іван планує знайти собі заміну на кілька днів на тиждень: «У перспективі хотів би довести до певної самостійності це місце і подібне зробити в Києві. Щоби працювати і у Львові, і вдома. Як показав досвід війни, важливі не гроші, а спогади. Я шкодую про фотографії в зруйнованій бабусиній квартирі, яких вже не побачу. Дуже хочу в Бородянку».

«Дім перетворився на «музей», куди приїжджають пофотографуватися”

Іван нещодавно їздив до рідного міста, хоч і боявся зіпсувати спогади з мирного життя. Розповідає про довоєнне затишне домашнє містечко, яке можна обійти за годину, з єдиною центральною вулицею, гуляючи якою, постійно зустрічаєш знайомих.

У Бородянці хлопець прожив майже все життя, народився там, як і батько та дід: «Є корінні кияни, а ми – корінні бородянці». Іван знає у містечку майже кожен провулок. Пригадує, як малим гуляв вулицями, смакуючи шовковицю чи абрикоси з дерев.

Приїхавши в Бородянку після її деокупації, Іван побачив згарище. Зруйновано майже все, навіть маленькі скверики.

Втім, найстрашніше для нього було не побачити знайомих облич. Бородянка невелика – 15 000 населення, каже Іван, а він навіть на центральній площі місцевих не побачив. Посадовців побачив і журналістів, але знайомих – нікого.

«Мій дім, де всі один одного знали, перетворився на “музей”, куди приїжджають пофотографуватися і сказати: «Ой, як у вас тут погано», – каже Іван.

Батьки Івана разом з його 12-річною сестрою провели півтори тижня в окупації. Спочатку не хотіли їхати та залишати дім – це приватна садиба на околиці, де було не так страшно, як у багатоповерхівках. Ховалися в підвалі під час обстрілів. Мали консервацію та колодязь у дворі. Поїхали сімейним авто, коли «прилетіло» у будинок сусідів.

Вибралися неушкодженими. Хоча спершу у Львові мама і сестра лякалися, чуючи рух транспорту бруківкою – інстинктивно пригиналися. Зараз вони у Німеччині. Батько Івана повернувся до Бородянки.

З будинком батьків загалом все нормально. А от у будинку прабабусі Івана побували окупанти – все зламане, перевернуте. Квартири бабусі, де хлопець провів дитинство, немає.

На Львівщині Івану подобається. Втім, чи залишиться тут остаточно, – не знає. У будь-якому разі, каже, треба попрощатися з минулим: «Для цього точно потрібно повернутися в Бородянку і пожити там трохи. Бо мене не відпускає».

Для Івана Бородянка завжди була «центром Всесвіту”, зауважує Сергій. А для нього Ірпінь таким не був. Сергій народився в Нікополі на Дніпропетровщині, рідні живуть там. Навчався у Києві, а в Ірпінь переїхав, бо в столиці для нього було забагато людей та галасу.

«Для мене Ірпінь був містом, де можу відпочити від Києва. Коли тільки переїхав, було зелене та тихе містечко. Мало новобудов», – пригадує Сергій. З початком активного будівництва прийшли і перші проблеми, вважає чоловік. У його квартирі, наприклад, стабільно один-два рази на тиждень вимикали світло, на яке підв’язане все (вода, опалення). «Без електрики функціонувати в моїй квартирі і до війни було неможливо», – каже Сергій.

Він вже побував вдома після деокупації Ірпеня. Кав’ярня в Бучі, де хлопці працювали до вторгнення Росії, розграбована. Світла немає, у квартирі все перевернуто (думає на мародерів). Сергій хотів би навести вдома лад, адже зберігав там всі товари для інтернет-магазину, роботу якого хотів би відновити. Але про повноцінне повернення не думає: «Ходив околицями – все відштовхує».

«Кііт!»

Після деокупації Київщини Сергій їздив туди вже кілька разів, гукав вулицями свого домашнього улюбленця. «Кіт» або «Містер Кіт» – так звали кота Сергія, який загубився під час окупації Ворзеля.

Маленьке слабке кошеня він взяв до себе майже вісім років тому. «Місяць думав, як назвати. Коли почав відгукуватися на Кіт, я вирішив нічого не змінювати», – пригадує Сергій.

Якось Кіт випадково потрапив у кадр, коли чоловік знімав випуск для свого каналу «Голодний чоловік» – глядачам сподобалося.

«Всі писали «більше кота», а я відповідав, що він не в цирку і робитиме, що хоче. Дуже подобалося з ним жити, бо ми були незалежними один від одного. Я займаюся своїми справами, він – своїми. Інколи перетинаємося», – розповідає Сергій.

Перед війною кіт був на перетримці у знайомих Сергія у Ворзелі. Чоловік з ними контактував, коли виїздив з Київщини. Вони мали теж виїжджати і забрати кота з собою. Але Ворзель окупували і плани не стали реальністю. Коли ці люди спробували виїхати, кота не взяли. Їхню машину потім розстріляли, вони тижнями ховалися у підвалі, а кіт десь зник.

Тепер Сергій їздить поїздом зі Львова до Києва, звідти – шукає варіанти добратися до Ворзеля. Ходить вулицями, якими дозволяють, гукає Кота: «Дратуюся через це, бо розумію, що він не сидітиме на центральній вулиці, треба ходити по підвалах, по лісах. А не можна. Там на кожному стовпі мої оголошення, місцеві мене вже знають».

Під час своїх поїздок чоловік підгодовує інших тварин, які виходять на його голос. Двох таких загублених котів через групи пошуку тварин у месенджерах зміг повернути господарям: «Містера Кота складно не помітити, він дуже великий. Я годував його кормом для породи мейн кун. Хоча він звичайний. Він мій найкращий друг. Повертатимуся, поки не знайду свого кота. Це основна мета зараз».

Термінові, важливі і перевірені повідомлення про російсько-українську війну та інші події міста та Приірпіння читайте на нашій сторінці у Facebook та у  Telegram-каналі.

Джерело: life.liga.net
П’ятниця, 05 листопада 2021
18:08

В Ірпені встановили наземний гідрант. Він перший в Бучанському районі

В Ірпені встановили наземний гідрант Європейського зразка, він перший в Бучанському районі. Про це повідомили у пресслужбі Ірпінської міської ...

Понеділок, 04 Квітня 2022
10:00

Росія перекидає на Донбас найманців «Вагнера» – британська розвідка

Російська влада має намір залучити до бойових дій на території України ще понад тисячу найманців приватної військової компанії «Вагнера». Про ...

Понеділок, 14 Лютого 2022
9:00

«Ми – маленька команда з Ірпеня, яка на світовому рівні показала такі результати, які Україна не показувала понад 10 років» – засновники танцювального клубу «Адажіо»

Вони полюбили танці з першого па, а один одного далеко не з першого погляду. Вони не могли впустити Ірпінь у своє серце, а тепер з великою ...

Вівторок, 17 Травня 2022
18:00

росія виходить з Ради держав Балтійського моря

Росія оголосила про вихід з Ради держав Балтійського моря. У Москві вихід країни з організації аргументували тим, що Рада «останнім часом все ...