«Ми шукали й шукали, – сказав він, – і спочатку шукали його обличчя».
Так виглядала спальня Віталія
Тіло Віталія знайшли біля будинку на краю лісу
За будівлею, поряд з лісом, вони знайшли щось схоже на неглибоку могилу і почали копати. На ексгумацію останків знадобився час. Спочатку вони побачили ковдру з квітковим візерунком, яку не впізнали, і в їхніх серцях зажевріла надія. Але коли дістали тіло, то побачили, що всередині ковдри була завіса з квартири Віталія. Потім вони побачили черевики мертвого, і їм здалося, що вони впізнали їх. На той момент сонце вже заходило, і вони повинні були бути вдома до комендантської години, тому накрили тіло простирадлом.
«Сьогодні був останній штрих, – сказав Сергій наступного дня, дивлячись на тіло. – Сьогодні ми зняли з нього черевики і побачили його ноги».
Оскільки ноги Віталія були в шкарпетках і черевиках, то після місяця перебування в землі вони збереглися краще, ніж решта тіла.
«Ми побачили форму його ніг», – розповів Володимир.
«Потім ми подивилися на форму носа та рук, – розповів Сергій. – І ми зрозуміли, що це наша кров».
Володимир та Сергій чекають на фургон, який забирає тіла. Зрештою вони здалися
Маленьку квартиру в Бучі Володимир придбав два роки тому – зробив інвестицію в майбутнє сина. Віталій був кухарем у київському ресторані, поки не спалахнула пандемія і його не звільнили. Він працював на будівництві і шукав щось стабільніше, але у нього була кохана дівчина і собака, а тепер і квартира в гарному районі. Він любив рибалити і полювати, у вільний час збирав гриби і куховарив.
«Він жив тут мирним життям, – сказав Сергій. – Він був звичайним хлопцем, ось і все, доброю людиною».
«Він був сином і братом», – намагаючись стримати сльози, сказав Володимир.
Перед житловим будинком офіцер Кушнір заповнював свій поліцейський протокол. Володимир підійшов до своєї машини, взяв два маленькі шматочки картону і написав на кожному своє ім’я та номер телефону та ім’я та адресу Віталія. Потім він попросив у сусідів прозору стрічку, щоб закрити чорнило, бо в Бучі почався дощ, і він повернувся до тіла, цього разу без хірургічних рукавичок, щоб прив’язати одну картку до щиколотки Віталія, а іншу – до зап’ястя.
«Я не хочу втратити сина», – сказав він.
Офіцер Кушнір закінчив свій рапорт. Начальник Лобас організував фургон, який мав забрати тіло. Володимир та Сергій сховалися від дощу й чекали, поки приїде фургон.
Родичі в Бучі прикріплюють бирки на своїх близьких або кладуть паспорти до кишені, щоб знову їх не втратити
Протягом дня в начальника Лобаса з’являлося дедалі більше справ. Правоохоронці приходили та йшли, складали протоколи з місця злочину. Список на столі у Лобаса ставав довшим, а телефон не змовкав.
У колодязі біля знищеної колони російських танків знайшли мертву жінку. На дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку було тіло. Водій одного з мікроавтобусів подзвонив і сказав, що не може знайти тіло, яке його відправили забрати. Жінка особисто зайшла до класу і повідомила, що загинув її сусід.
«Я все розумію, – сказав їй Лобас. – Сьогодні ми спробуємо його забрати.
Подзвонив батько Лобаса. «Тату, я дуже зайнятий, – сказав він. – Все добре».
Два відділки поліції Бучанського району були знищені в результаті штурму росіян, і в Лобаса бракувало ресурсів. Не вистачало мішків для тіл. Його команда також протягом попередніх днів зазнала втрат – дехто з них виявився нездатним витримати цю нову роботу.
«Ті, хто виявилися слабкими, пішли на самому початку», – сказав він.
Лобас отримав черговий дзвінок. «Дев’ять? – спитав він. – Де?»
Дзвінок надійшов із підрозділу сусіднього відділку поліції. Дев’ять тіл були закопані в полі неподалік. Лобас поклав трубку і зателефонував до одного зі своїх мобільних підрозділів. «Команда там виснажена, і у них не залишилося мішків для тіл, – сказав він. – Вони збирали тіла цілий день. Будь ласка, підіть і допоможіть їм зараз. Знайдіть мішки та допоможіть їм запакувати тіла».
Дев’ять могил, викопаних сусідами за житловими будинками в Бучі
Дев’ять могил були викопані акуратним рядком на краю поля за рифленим парканом наприкінці ґрунтової доріжки. Загиблих під час російської окупації ховали сусіди, а тепер за допомогою поліції сусіди їх ексгумували.
«Деякі з цих людей загинули, тому що не могли отримати ліки, а деякі були вбиті росіянами, – сказав 45-річний Геннадій, мешканець одного з будинків біля поля, який допомагав поховати тіла, а тепер працював, щоб їх викопати.
«Це були наші сусіди, – сказав Геннадій зі злістю. – Ось дядя Толя з сусіднього будинку і його сусід. Ось ще одна людина із сусіднього будинку, яку я знав. У цього чоловіка кульове поранення, ми його не знали, але на його тілі знайшли паспорт. У літньої жінки був важкий цукровий діабет, ми намагалися вивезти її з Бучі, але зеленого коридору не було, і вона померла. Цей чоловік пішов гуляти з собакою і не повернувся. Ми не патологоанатоми, але, схоже, його розстріляли».
Геннадій допомагає викопати тіла сусідів, яких він перед тим хова
Діставати тіла було важко. Вони були добре поховані в глибоких могилах, а дощ робив багнюку слизькою. Геннадій у зеленому дощовику залазив у кожну могилу й лопатою згрібав з тіл землю, щоб можна було обв’язати їх товстими ременями і підняти.
Кожне тіло загортали в те, що було під рукою – фіранки, ковдри різних кольорів і візерунків. Їх оглянула поліція, і всі явні рани сфотографувала на iPhone. Знайшли достатньо мішків для тіл, і через деякий час приїхав фургон. У бруді на його задніх дверях хтось написав «200» – військовий ідентифікатор для позначення мертвих. Тіла завантажили всередину. Небо було сіре, а дощ усе падав.
У будинку Віталія Володимир і Сергій чекали на фургон. Вже темніло, і їм потрібно було повертатися додому. Тілу Віталія доведеться провести ще одну ніч на землі. Вони вже не встигали до комендантської години о 21:00 у Києві, але на військових блокпостах на маршруті показали протокол про смерть, і їх пропустили.
На сході сонця наступного ранку батько й син встали й поїхали назад до Бучі. Вони вже не дочекалися фургона, завантажили тіло Віталія в кузов автомобіля і вирушили до моргу в місті Боярка, приблизно за годину їзди на південь.
До війни співробітники Боярського моргу звикли приймати близько трьох тіл на день, переважна більшість людей помирала з природних причин. Після звільнення Бучі щодня розтинали близько 50 тіл, 80% з яких – насильницька смерть, – розповів 39-річний Семен Петрович, який уже 16 років працює там судово-медичним експертом.
Морг у Боярці
Морг, невелика господарська будівля в задній частині лікарні на околиці міста, де починається ліс, щойно орендував два рефрижератори, і обидва були повні трупів. Мішки з тілами лежали на підлозі біля вантажівок та біля огорожі поблизу та по обидва боки входу до моргу.
«Не вистачає людей і не вистачає місця, – сказав судмедексперт Петрович. – Навіть якби у нас було більше людей, куди б ми поклали тіла?»
Зазвичай він робив ретельний розтин кожного тіла та друкував свідоцтво про смерть. «Тепер ми просто швидко розтинаємо їх і пишемо щось просте від руки», – сказав він.
Володимир та Сергій не одні привезли тіло самі. До моргу під’їжджали приватні автомобілі й привозили тіла, загорнуті в ковдри та килими. Рідні та друзі приходили шукати зниклих. Тетяна Жиленко шукала тіло батька свого друга, який перебував за кордоном. «У нього був паспорт на грудях», – сказала вона співробітникам. Олександр Заковоротний приїхав за тестем, який, коли росіяни перекрили подачу газу серед зими, облаштував імпровізований обігрівач за допомогою газового балона, але заснув і отруївся, коли полум’я згасло.
Сергій Брежнєв допомагає винести сумку з трупом Віталія з моргу
Володимир та Сергій чекали надворі, поки їх не викликали, щоб упізнати Віталія. Вони стояли всередині тісного моргу з низькою стелею, де на підлозі й на кожній каталці лежали тіла, стояв жахливий сморід. Їм довелося проштовхнутися між двома каталками, біля відкритого трупа, щоб наблизитися до тіла Віталія, і вони шукали в нього шрами, які пам’ятали. Вони повторили патологоанатому, що, на їхню думку, впізнали його ноги. Володимир відвів погляд і озирнувся. Він боровся з сумнівом і надією.
Після цього він вийшов і стояв за рефрижератором і плакав. Тіло Віталія винесли у мішку з номером 552 – 552-е тіло, яке пройшло через цей невеликий морг від початку року, майже вдвічі більше, ніж за звичайний рік, і ці надлишкові сотні тіл прийшли лише протягом тижня.
Поліція взяла відбитки пальців і повідомила Володимиру та Сергію, що офіційне упізнання триватиме близько місяця через велику кількість тіл, але вони можуть забрати його на кладовище, щоб поховати.
Черга мішків з тілами на Бучанському кладовищі, які чекають на поховання
Оскільки Віталія вже упізнали, сім’я поклала його у труну
Замість того, щоб чекати на фургон, Володимир і Сергій знову обережно поклали тіло Віталія в автомобіль і відвезли його назад до Бучі, повз низку зруйнованих будинків і місць, де тіла тижнями лежали на вулицях. На кладовищі, яке вже було заповнене, за огорожею на тонкій смужці землі вздовж дороги копали нові могили. Над труною священник читав похоронний обряд. Плакала мати загиблого. Недалеко, за лісом, пролунав потужний вибух – це підірвали нерозірвані боєприпаси. Володимир і Сергій заїхали на цвинтар і вивантажили Віталія біля довгої черги мішків з тілами, викладених на землі.
Оскільки Віталія вже ідентифікували і його поховають тут, у Бучі, його помістили в просту дерев’яну труну з темно-бордовою тканиною і залишили в цегляній будівлі на території цвинтаря. Його поховають за два дні.
Володимир і Сергій пішли з кладовища, і Володимир вирішив, що, хоча це й далеко від їхнього дому в Києві, він придбає там місце для своєї дружини Лілії, матері Віталія, яка хвора на рак на останній стадії, щоб, коли прийде час, вона була поруч із сином.
За два дні, світлого холодного ранку в Бучі, родина зібралася на кладовищі. Знову Володимир і Сергій взяли лідерство і зайшли всередину цегляної будівлі, щоб підготуватися до перенесення труни. Лілія сиділа надворі на лавці, курила сигарету, одна серед мішків з тілами. Труну перенесли на кам’яний постамент, і сім’я зібралася довкола нього, поки священник читав похоронний обряд, а дві літні жінки з церкви тримали кадильницю і співали. Потім Віталія на фургоні з позначкою 200 відвезли до однієї зі свіжих могил уздовж дороги за межами кладовища і поховали. Володимир все ще боровся із сумнівами. «Я все ще сподіваюся, що відбитки пальців покажуть, що це був не мій син», – сказав він.
Віталія Брежнєва поховали у понеділок, 11 квітня, у свіжій могилі біля дорогиПізніше того ж дня, повернувшись у покинуту школу в Бучі, начальник Лобас сидів за партою і уважно слухав чоловіка, який особисто прийшов попросити допомогти знайти родича, якого, як він чув, поховали у братській могилі. Він приїхав до великої братської могили біля церкви, але його перенаправили до поліції. Він хотів дати Лобасу фотографію, але Лобас пояснив, що так це не робиться. «Ми не можемо ходити з цією фотографією й відкривати всі сумки з тілами, – сказав він. – Ви розумієте? На це піде занадто багато часу».
Лобас пояснив, що доведеться ховати невпізнані тіла, оскільки в моргах не вистачає місця. Але він запевнив чоловіка, що беруть відбитки пальців і роблять фотографії, які будуть збережені. «Попри те, що самі люди поховані, інформація залишається, – сказав він. – Фотографії залишаться».
Термінові, важливі і перевірені повідомлення про російсько-українську війну та інші події міста та Приірпіння читайте на нашій сторінці у Facebook та у Telegram-каналі.
Всього комментарів: 0