Психотерапевт: якщо українці бажають горя іншим українцям чи вважають, що ті недостатньо страждали – це антиукраїнська позиція

Із 24 лютого з України виїхало понад 5,3 мільйони осіб. Проте із середини квітня спостерігається і зворотна тенденція — українці масово повертаються додому. Попередньо понад 2,3 мільйони осіб повернулося в Україну. Про це свідчать дані прикордонної агенції ЄС Frontex. Вони охоплюють підрахунки від 25 до 31 травня.

Сьогодні між українцями почастішали суперечки на тему «хто більше страждав»: чи ті, хто мусив нашвидкуруч виїжджати невідомо куди з однією валізою, чи ті, хто залишався вдома під час усієї окупації, жив у підвалах та спав під обстрілами. Це стосується й чоловіків, і жінок.

Редакція «Київщини 24/7» вирішила розібратися, де істина й чи доречно в умовах війни мірятися горем. Ми поспілкувалися на цю тему із кандидатом психологічних наук, психотерапевтом та медичним психологом Спартаком Субботою.

Чому люди починають мірятися горем? Це залежить від виховання, це психологічна проблема чи просто «воєнна травма»? Бо, певна річ, що всім було непросто.

Тут можуть бути й моменти виховання, і рівень освіченості. Чим вищий рівень інтелекту й чим більше освічена людина, тим менше вона буде перекладати відповідальність чи долати труднощі.

Звинувачувати інших — не допоможе впоратися із труднощами. Але чому це відбувається? Мозок не терпить невизначеності й невідомості. Людина має хоч якось пояснити собі те, що відбувається, і в неї починається пошук причини, чому вона страждала. У суперечці людина намагається закріпити за собою статус такої, яка страждала більше. Хоче довести собі, що вона не дарма страждала, і показати свою значущість. Але важливо розуміти, що навколишні умови — не завжди показник глибини страждань людини. Навіть якщо вам видається, що в когось життя краще — це не гарантія, що та людина безтурботна, щаслива, здорова та спокійна.

Подивімося під іншим кутом: засуджувати співвітчизників, які наразі в безпеці, мають можливість працювати й допомагати іншим, — хіба не дивно? Як на мене, це антиукраїнська позиція, якщо українці бажають горя іншим українцям чи вважають, що ті недостатньо страждали.

Хто кому в таких випадках має поступитися? Як краще вийти з такої ситуації? Бо відомі випадки, коли доходить до бійки.

Поступитися має той, хто розумніший. Звісно, погане порівняння із фразою дитинства «ти старший — будь розумніший», але якраз у цьому випадку це працює. Поступитися має той, хто мудріший. І взагалі немає такої шкали, щоби виміряти почуття. Та і для чого? Щоби що?

Чому люди, які виїхали з рідних домівок, тривожаться більше, ніж ті, хто залишився?

Мозок завжди шукає контроль. Втрата контролю призводить до тривоги. Тривога — це страх невідомості, мозок старається знайти пояснення тому, що відбувається. Чим далі ми від джерела інформації, тим більша в нас тривога. І проблема в тому, що люди починають гуглити інформацію, а коли знаходять її, у них складається враження, що тривога падає. Проте у зв’язку з тим, що вони нічого не можуть зробити з цією інформацією, починають тривожитися ще більше, бо зазвичай інформація зараз негативна, мало хорошої інфи. Таке собі замкнуте коло.

Ненавидіти — це нормально в умовах війни? І як не застрягнути в цьому відчутті?

Так, відчувати ненависть — це нормально. Якщо обставини важкі, то це один зі способів пояснення того, що відбувається. Як не застрягнути в цьому — загальних рекомендацій не дам, бо в кожного різний предмет і причини ненависті. Треба враховувати різні чинники. Найкраще відстежувати власні стани й концентруватися на собі, запитувати себе про власні відчуття й задовольняти саме свої потреби. Тоді напруги, тривожності та агресії меншатиме. Бо часто люди зляться від того, що виснажені й у них незадоволені якісь базові потреби (сон, своєчасний прийом їжі, безпека тощо). Якщо задовольнити їх, уже можна рухатися далі.

Термінові, важливі і перевірені повідомлення про російсько-українську війну та інші події міста та Приірпіння читайте на нашій сторінці у Facebook та у  Telegram-каналі.