fbpx
Ірпінь, Новини, Слайдер

Якось я заплакала, а рашист мене обняв і сказав «нє плачьте, скоро всьо будєт харашо, ми же прішлі вас асвабаждать»: мешканка Гостомеля про життя в окупації

Вівторок, 24 Травня 2022 | 11:22

Бої за Гостомель розпочалися з першого дня повномасштабної війни росії проти України і тривали до 31 березня, коли рашисти отримали поразку та пішли у слід за руським воєнним кораблем. Цей населений пункт, як і сусідні Буча та Ірпінь, став однією з найгарячіших і стратегічно найважливих точок російсько-української війни.

За цей час селище втратило очільника, якого цинічно розстріляли рашисти, похоронило не одного мирного жителя, життя якого забрали руські асвабадітєлі, отримало звання «міста-героя» та готується отримати статус «міста». Наразі Гостомель оговтується від російської окупації, до його домівок починають повертатися місцеві жителі, щоб прибрати наслідки приходу руського міра та почати жити звичайним довоєнним життям.

Редакція «Ірпінського Вісника» поспілкувалася із головою ОСББ кооператива «СТАРТ» Тетяною Володимирівною, яка на початку війни, взяла на себе відповідальність за життя понад 100 осіб і 5 днів не тільки жила в окупації рашистів, а й вела з ними перемовини та зуміла зберегти життя кожного жителя свого «робочого» підвалу.

Публікуємо її історію повністю.

«У моєму підвалі завжди був повний порядок. Я купила меблі і зробила там кабінет, щоб проводити збори, приймати відвідувачів. І коли розпочалася війна, почала організовувати людей і відправляти у підвал, я розуміла, що там буде безпечніше. У нашому будинку – 60 квартир, а через дорогу ще один будинок на 40 квартир. Перші два дні нас було 106 людей, найменшому мешканцю – 2 місяці і цей малюк навіть не з нашого будинку. Ми забирали до себе всіх, хто просто біг повз наш під’їзд, і не важливо було чужі ці люди чи свої і чи самі, чи з собаками і дітьми.

Один чоловік взагалі залишив на мене дітей, а сам побіг на Баланівку (мікрорайон у Гостомелі – ред.) по документи. Я навіть не знала чи він повернеться, бо на той момент нас вже дуже бомбили.

Перші три дні були світло, вода і газ, я готувала на всіх і сніданки, і вечері. За одне приготування їжі не вдавалося всіх нагодувати, бо нас було дуже багато. Все, що було в хаті, переносилося у підвал. Люди зносили мені на балкон їжу, бо моя квартира на першому поверсі, близько до підвалу. Всі розуміли, що таке життя не на один день.

Біля нас було кафе, власник залишив ключі і сказав, що можна брати все, що потрібно, навіть, м’ясо. Потім пропало світло, чоловіки зробили освітлення завдяки акумуляторам, бо ж вікон у підвалі немає, то треба було хоч якесь освітлення. Організували чергування, все налагодили, устаткували. Всі були молодці, але перші три дні поки все вляглося, поки всі зрозуміли, що це новий спосіб життя, до якого треба призвичаїтися – було важкувато.

Мій чоловік і ще один мешканець – колишні мисливці, тому, вирішили допомагати нашим хлопцям з тероборони, які стояли між нашими будинками. І коли мій чоловік пильнував, щоб з лісу ніхто не нагрянув, пролунало 3 вибухи. У цей момент він почав стукати у підвал і кричати, що поранений. Було темно, ми нічого не бачили, ледве знайшли його і забрали. Вже в приміщенні побачили, що йому поранили дві руки і голову, кров текла з носа та вух. Крім цього у нього була контузія. Він сказав, що надворі ще двоє поранених лежать, а ми їх у темноті теж не побачили. Наші чоловіки пішли шукати, знайшли ще одного, йому відірвало ногу аж по бедро, він помер на операційному столі. А також знайшли хлопчика років 18, снаряд потрапив йому у шию, він помер відразу. Коли їх забирали у лікарню, були дуже великі обстріли та бомбардування і я переживала, щоб лишилися живими ті, хто відвозив. На щастя всі вижили.

Мій чоловік переніс 5 складних операцій. Уламки, що було в голові та лівій руці дістали відразу, а ті, що у правій – там біда, кістки цілі, але м’які тканини розірвані повністю. Йому 5 разів чистили поранене місце під загальним наркозом. Хотіли зробити пересадку шкіри, але вирішили просто порізати руку і натягнути ту шкіру, що була. Чоловік провів у лікарні 2 місяці, давав інтерв’ю про ті страшні події різним ЗМІ і українським, і іноземним, щоб світ знав. Зараз він знаходиться вдома, рука відновлюється.

Після того, як забрали поранених, я побачила, що до нас їде російська БМП, на якій сидить двоє солдатів з автоматами, вони почали стріляти і ми попадали на землю. Після цього автобус нашого кооператива був прострелений наскрізь у 8 місцях. Недалечко від нас, біля зупинки, був магазин, продавчиня жила близенько і коли нам було щось потрібно, вона відразу прибігала. Якраз стояла черга людей і ці орки почали стріляти по людях. Дивлюся, звідти несуть хлопчика у підвал, я думала, що то дитина, він такий маленький та худенький, але сказав, що має 20 років, родом з Полтавської області. Цьому хлопчику 2 кулі потрапили у спину. Швидка приїжджати відмовилася через активні бойові дії у нашому місті. Ми самостійно надали йому першу домедичну допомогу, зупинили кров, зрозуміли, що кулі застрягли у тілі, а не на виліт. Та йому ставало дедалі гірше, він втрачав свідомість. Тоді однокласник моєї доньки Роман вирішив відвезти хлопця у лікарню, що в Бучі.  Коли повертався назад, машину обстріляли і перебили дві ноги, його забрали у лікарню, а машину спалили. Ми знайшли Романа лише через тиждень, а до того, навіть, не знали що з ним. На щастя, він живий, але до цих пір знаходиться в лікарні. Там складний випадок.

Орки приїхали 4 танками і поселилися у моїй квартирі. У квартиру мене після цього не пускали навіть переодягнутися чи взяти щось з їжі, яка була на балконі. Вони якось відразу облюбували наш під’їзд, бо будинок стоїть буквою Г і наш під’їзд наче у тупику. Вікна моєї квартири виходять у двір і коли вони здавали назад танком розтрощили балкон та всі вікна у квартирі. Крім цього, у моїй квартирі є такий «передбаннічок», то вони там складали свої боєприпаси та інші речі, які приносили з інших квартир. Наприклад, килими, якими потім накривали танки.

Коли орки приїхали, відразу уточнили хто у нас старший, ну і я казала, що то я. Зі мною говорив Дмітрій, йому років 40. Відразу сказав збирати списки людей, щоб вони евакуювали нас у Білорусь. Я сказала, що сама нічого не вирішую і треба порадитися з людьми. І не було жодної людини, яка б хотіла поїхати до Білорусі. Я їм так і сказала, що люди залишаються у своїх домівках. На що він мені відповів, що скоро прийде колона танків, які будуть їхати на Київ, і почнуться великі бої, тоді він вже не зможе нам допомогти. Але ніхто з людей не передумав.

Потім вони сказали відкрити двері у квартирах, на що я відповіла, що цих людей немає, хоч люди і були присутні, але мало чого вони хочуть у ці квартири, то вони їх повибивали. Усі квартири відкрили, нічого не брали, просто ночували, але вели себе не дуже виховано, ходили взутими, спали отак вдягненими. У сусіда вибили стіну у квартиру, бо не могли відкрити двері, не було спеціальних засобів. Крім цього, на 4 поверсі поселили снайпера, вони взагалі обрали весь 4 поверх по всьому периметру, як дозорний.

Інколи вони спускалися до нас в підвал, щоб поспілкуватися. Були дуже впевненими в собі і підкреслювали, що ми краще живемо, ніж вони, бо у нас асфальт в «дєрєвнях» і у кожній квартирі є газ.

Ми питали для чого вони прийшли і для чого це все роблять, а вони сердилися і відповідали, що їм нема коли з нами говорити на цю тему. Та жодного разу не нагрубили мені.

Якось я навіть плакала, а він, молодий російський хлопчина, обійняв мене і сказав: «Не плачьте, скоро всьо будєт харашо, росія вам всьо востановіт, ми же прішлі вас асвабаждать». Мене це так вразило і я питаю його: «Від чого «асвабаждать», від нашого хорошого життя? Дивіться, що ви робите, ви мені розтрощили усю квартиру, як ми будемо все відновлювати? Ми так довго на це все з чоловіком заробляли. У нас була мета все зробити змолоду, щоб старість була забезпечена, щоб ми на старості просто відпочивали і жили у задоволення». А він мені на це відповів, що то не вони стріляли і бомбили, що то наші. Але ж хіба ж я не бачила звідки стріляли, я ж не за кордоном була, а тут, на місці?

Жити в окупації ми змогли недовго, лише з 4 по 9 березня, а потім із зятем вирішили йти геть із Гостомеля. До цього щодня люди по 3-4 особи тікали, поки орки не бачили. Ми почули, що 9 березня буде «зелений» коридор і наважилися. У нас була хвилина на збори, у той день пішло 11 людей, а лишилося більше 90. Більшість вирішила залишитися, бо орки їх не чіпали і вони думали, що у підвалі безпечніше. Хтось не міг вийти, бо мав старих батьків чи лежачих родичів, а хтось переживав за гроші чи інше майно. Я нікого не вмовляла, просто запропонувала.

Ми йшли до міської ради, вийшли тихенько, поки орки перезаряджалися. Коли прийшли, то побачили силу-силенну людей, десь осіб 500. Хтось з дитячими колясками, хтось паралізований на тачці… О 14:00 мали бути евакуаційні автобуси, але їх не було і нам сказали йти на Баланівку до в’язниці. Запевняли, що там мають бути коридори. У цей час їхні танки їздили по місту туди-сюди без перестанку.

І ми почали йти. Страх був у кожного, але ніхто не плакав, люди тримали себе в руках.

Ми дійшли до Баланівки десь о 16:30, там людей було ще більше. До натовпу під’їхала їхня БМП і руський солдат сказав, що міст підірвали і у нас є два шляхи – або на Білорусь, або назад, звідки прийшли. Він зауважив, що якщо ми вирішимо повертатися назад, нам доведеться йти по центральній вулиці, а там через пів години будуть бої.

Ми прийняли рішення проситися у в’язницю. Як виявилося, там було бомбосховище, в якому уже 2 тижні жили люди. І весь оцей натовп у 500 людей «поплив» у бомбосховище. Десь о 17:00 нас там закрили, а о 10:00 наступного дня відкрили. Сидіти не було на чому, дуже сиро і холодно, від сили 5 градусів тепла. Якісь одіяла на підлозі, все мокре, зі стелі капало на голову. Хто з тваринами, хто з дітьми, хто з старенькими. Хто де бачив там і падав чи сідав, щоб хоч трохи ноги відпочили. Правда, хоч облаштували більш-менш нормальний туалет. І коли нас звідти випустили, я зятю сказала, що туди більше ні за що не вернуся.

Ми вийшли з в’язниці, а росіяни нас знову нікуди не пускають і знову про Білорусь кажуть. Та люди прийняли рішення вертатитися додому у Гостомель, а це, щоб ви розуміли – 10 км, в той час коли ми вже другу добу на ногах без води і їжі. У мене сил майже не було, а я ще й не така стара, були з нами люди ще старіші…. Дехто навіть викидав свої речі разом з валізами, щоб було легше йти.

Ми йшли і роздивлялися все навкруги. У кожному дворі, від сільради до Склозаводу, стояв танк чи БМП, ворота поламані, будинки обгорілі без дахів. Люди нещасні, чорні, брудні, вони вилазили з підвалів і питали куди ми обмотані білим рядном, йдемо.

Ми прийшли до Склозаводу і побачили, що він розбомблений, біля нього вся дорога була встелена розбитими телефонами, планшетами, ноутбуками. Ми пройшли трохи далі і побачили автобуси, у яких уже сиділи люди. Чоловіків не брали в автобуси і вони йшли пішки за колоною транспорту. Ми дуже довго їхали, до Білогородки ми їхали десь 2,5 години. У автобусах були закриті штори і ми нічого не бачили, також в автобусі було вимкнуто світло. Ми тільки бачили, що позаду їде колона цивільних автомобілей, які теж хотіли евакуюватися. Одній жінці стало погано, а ми навіть не могли до неї повернутися, щоб припідняти чи чимось зарадити, бо сиділи там наче шпроти. Коли ми приїхали у Білогородку, нас почали годувати, але серед моїх 11 людей, була жінка з маленькими дітками, то її відразу посадили в інший автобус і повезли на вокзал. Вона не встигла нічого поїсти , то ми набрали у кульок їжі, щоб повезти їй і діткам. Потім нас теж забрали автобуси.

Уже на той момент у всіх була порушена психіка, і у дітей, і у дорослих. Ніхто не міг адекватно сприймати реальність. Хтось кричав, хтось сварився, хтось ще щось. Я як могла так і гасила усі пожежі: і вмовляла, і плакала, і обіймала, і пояснювала, що чим більше ми сваримося, тим краще оркам, вони лише радіють.

Знаєте, я проклинаю усіх рашистів разом взятих до 10 покоління. І хочу, щоб їхні мами таки забирали своїх дітей з України,  а ще б хотіла, щоб ці мами сюди приїхали і побачили на свої очі, як помирають їхні діти, а вони в цей момент не зможуть нічим зарадити.

І хочу, щоб українці мали терпіння і за свою свободу боролися до кінця».

Пані Тетяна повернулася до Гостомеля 25 квітня і відразу взялася за відновлення не лише своєї квартири, а й усього будинку. На ньому, через обстріли та бої, не було 725 м. кв. даху та завдяки волонтерам все вдалося відновити.

«Я ж колись працювала у садочку і тепер куди не прийду – скрізь мої вихованці. Саме вони допомогли мені відремонтувати дах, щоб люди змогли повертатися у свої квартири. Наразі уже повернулося 30%», – підкреслила голова ОСББ.

Четвер, 05 Березня 2020
11:47

Поліцейські Ірпеня розшукали двох нападників, які пограбували чоловіка з вадами здоров’я

Не зважаючи на те, що зловмисники встигли продати викрадений мобільний телефон, поліцейські у законному порядку вилучили речовий доказ у ...

Четвер, 17 Березня 2022
18:21

Нову «живу» обкладинку для TIME зробили у Львові

Французький художник, який називає себе лише ініціалами JR, відомий в світі під прізвиськом «не Бенксі єдиним», прибув до міста Лева для ...

Неділя, 15 Травня 2022
12:43

Парафія села Мотижин перейшла до Православної Церкви України

{:uk}Парафія святого великомученика Георгія Побідоносця села Мотижин Бучанського району перейшла до Переяславсько-Вишневської єпархії ...

Вівторок, 25 Січня 2022
18:00

Довгий перегляд телевізора загрожує тромбозом: дослідження

Вчені Бристольського університету (Великобританія) радять не засиджуватися біля блакитного екрана більше ніж 4 годин на день. У проведеному ...